Випадок звів мене з цікавою людиною. Зателефонував пан Сашко
з Києва з проханням знайти одну людину в Білій Церкві.
Розговорилися. Пан Сашко колись працював в нашому місті.
Це він організував перший хор ветеранів, де співали
тільки учасники ВВВ.
Коли розбудували с.Матусів, за яке колектив архітекторів
і будівників отримали Державну премію СРСР, голова колгоспу Кравченко В
запросив пана Сашка в своє село.
Олександр Олександрович Свердюк відкрив в Матусові першу
в Украні сільську школу Мистецтв. Під одним дахом працювали
музична, хореографічна, художня школи.
Тепер пан Сашко керує в Києві аматорським колективом
'Оболонь'. Колектив лауреат багатьох конкурсів і фестивалів.
Пан Свердюк прислав вітання з Новим роком своїм землякам.
Олександр Свердюк
Н О В О Р І Ч Н Е
2013
Ще один рік прожили ми з вами,
Ще один рік у даль відлетів...
Ми його прикрашали ділами,
І він слухав натхненний наш спів.
А тепер у майбутнє наш погляд -
Нові плани і нові пісні.
Будем жити, любити на повну,
Дарувать жінкам квіти ясні!
Рік Змії - наче брила підводна.
І бажає планета Земля:
Хай не буде Змія підколодна,
А спокійна і мудра Змія.
Нехай вистачить всім нам здоров`я
І на працю, й на келих вина,
І за це можна всім безсоромно
Встать і випить “Шампанське” до дна!
Нехай щастя і радість, і вірна любов
Будуть з нами на кожному кроці!
Вірю - цифра 13 нам буде шаслива
І у цьому, і в кожному році!
Будьмо!
|
 |
1 вересня 2021
 |
27 серпня 2021
|
Думи на Тарасовій могилі Правічний берег миють хвилі, Та ще брати не обнялись. Тут, на Тарасовій могилі, У чому тільки не клялись. Стоїть Тарас і мовчки слуха, І думу думає свою, Де нам узяти силу Духа Здобути Долю у бою, Здобути Волю! На могилу Йому кладуть вінки брехні, Несуть любов бліду, безсилу, Й від того мулько у труні. Немає серцю відпочинку Перетворилось на граніт, Але душі малу частинку Дає він тим, хто йде у світ, Щоб українську чути мову, Незрячу душу розкувать, Бо то
його пророче слово Нам не дає на волі спать. -............................................. - *- -..................................................... * * Наш Тарас чоло підставив небу, Задивився в хвилю на Дніпрі. Скільки він наслухався про себе, На Чернечій стоячи горі! Як йому, хто знався так на людях? Мабуть, серце в камінь запеклось Від брехні і щирої облуди, І від того, що не все збулось. Та в народу не вмира надія. Просить люд Тараса: — Говори! Ми почуєм, як на серце діє Справжня енергетика гори! Щоб змогли ми все що є віддати, Не злякались жодної біди, Щоб щасливий син, щаслива мати И Україна з нами назавжди.
Олександр ДІХТЯРЕНКО. с. Васильків. |
16 листопада 2013
Творчість наших земляків |
28 січня 2013
|
Шполянщина — центр України Степи,
луги, засіяні поля, Дар'ївський парк, Спортивний комплекс діє... Красний ставок
видніється здаля І серце від захоплення радіє. Тут люди добрі, щирі і привітні,
Співучі і завзяті трударі... Та що робить їм, Де трудитись? Де? Мовчить
кондитерська, Гудок в цукрозаводі не гуде... І швейна ледве животіє. А люди про
роботу мріють. Ми любим Шполу, Наше рідне місто, Маємо надію, що
підприємства загудуть. Засіємо поля, врожай зберемо чисто І знов сади весною
зацвітуть. Катерина НІКУЛЕНКО |
17 вересня 2012
|
МАМИНА
БІЛА ХУСТИНА Скільки себе пам'ятаю, бачу маму свою Олянку у
білій хустині. Вона пов'язувала її, коли поралася біля чепурненької печі,
готуючи сніданок чи обід, коли накривала на стіл, застелений полотняною
квітчастою скатертиною, коли із сапою боролася під спекотним сонцем із
бур'янами на колгоспному полі та на власному городі, коли вечорами пряла чи
мережила хрестиком рушник чи полотняну сорочку для сім'ї, коли сиділа у свято
на глиняній призьбі під хатою, поклавши стомлені руки на коліна, коли журливо
проводжала мене за село у далекі світи... Не скидала вона її і взимку, запнувши поверх неї
темно-зелену хустку „в клітинку'. Мамина хустина була біла-біла. Вона завжди прала
'їїу „м'якій', лужній воді, прасувала чавунною праскою, яка чаділа на всю
хату. Білих хустин було в неї декілька: для хатньої роботи,
для роботи на городі, для свята, хоч свят було не так і багато. Випрасувані
хустинки лежали охайно складені на розмальованій півниками дерев'яній скрині,
що стояла посеред сільської глинобитної хати, навпроти маленького причілкового
віна, яке дивилося на широку грунтову сільську дорогу. Біла хустина чітко підкреслювала виразність
маминого, засмаглого на сонці, обличчя. З-під білого обідця хустини дивилися на
мене з іскринками добра і материнської ніжності розумні, великі сірі очі, посміхалися
шершаві тоненькі губи. Щічки прикрашав ледь помітний рум'янець. А сиве
волосся здалеку зливалося із кольором її хустини. І біла хустина, і мама залишились давно у моїм
серці щемким спогадом. Правда, вона і тепер дивиться на мене у білій хустині,
але, на жаль, із фотографії на гранітному пам'ятнику. Мамин образ у білій хустині хвилює мене повсякчасно.
Я щиро посміхаюсь чужій мамі у білій хустині, шукаю очима до болю знайомі і
рідні для мене риси маминого обличчя... Лебединим крилом та
вишневим цвітом часто майорить переді мною біла мамина хустина, навіваючи
солодкі спогади про далеке дитинство та мамину ласку. Іван Васильович Яхно, вчитель-пенсіонер, с. Матусів |
10 березня 2012
|
Пішла з життя – упала зірка з неба. Кохана, мила, друг, дружина, Мати. І я пишу ці сторінки про тебе, Тривожить душу вічний біль утрати. Твоє коріння у віки сягає. Від декабристів в'ється роду нитка. Ти наше серце, гордість, вічність, пам'ять, Душевності незгасима квітка. Родинне дерево вкривається плодами, Буденні сторінки життя гортає. Зібралася родина в дружнім колі… Пелюсток спогад вітер розвіває.
А.Підгорна |
27 жовтня 2011
|
Кожне село – це сторінка історії. І лише той її зможе відкрити, Хто не байдужий до долі людської, Прагне вивчати, шукати, творити. Ось Ярославка – гніздо Подолинських, Поріг, з якого вийшов наш земляк у світ. Зірка в науці, добра людина, Провісник волі, нації цвіт. На порозі історії я з рідним сином. Туга і біль серця огорнули. Скільки потрібно зробити людині, Щоб покоління тебе не забули? Схиляються верби над дзеркалом-ставом, Лебеді в парах танцюють, кружляють. Пісню німу про вірність і пам'ять Людям на згадку в зажурі співають. Скільки зробив для села Подолинський, Школу відкрив і дітей лікував, Створював нариси, праці, трактати, Бідних, стражденних від зла захищав. Пилом століть вкривається пам'ять. Нащадкам потрібно історію знати, Істину вічну від роду до роду Із вуст в вуста передавати. Бо рідний край, що зветься Україна – Це нерозривна єдність батька й сина. А.Підгорна |
19 жовтня 2011
|
Я гордий тим, що маю сина, Що недарма носив малого на руках. Снує у небі павутина біла, Сміється зірка-мати в небесах. Ми разом мріяли, любили, сперечались, Навчали і, навчаючись, жили, Чумацький шлях серед зірок шукали, Життєві істини збагнути не могли. Купав в промінні сонця із росою, Орлині крила для польоту дав, Вузькі стежини поряд із тобою В життєвих тернах гордо прокладав. Радію серцем, що звання – Людина Присвоєно тобі на всі віки… Йду за порадою до тебе, Сину, Хоч мудрості багаж вимірюють роки. А.Підгорна |
19 жовтня 2011
|
| Закрити |
